Treno, 56 - 26 октября 2012 16:53

Осінь загострює всі хронічні хвороби. Моя душа хвора хронічною формою самотності. Мене оточують люди, предмети, явища природи. Але нікому немає діла до моєї самотньої душі.
Осінь примусила хвору душу відчувати кожний рух, кожний дотик бездоганної форми самотності. Брехливої моєї самотності. Самотності, яка постійно видумує відмовки («для самотності треба час, а його немає»), яка намагається керувати («зачекай, все зміниться, знайди собі заняття»), яка так заспокійливо бреше («кругом тебе повно людей»).
І що ті люди? Їм немає ніякого діла до моєї душі. Їхня сутність також немилосердно хвора хронічною формою самотності.
Моя змучена, знесилена душа зтікає сумом та сльозами... І бачить ті сльози тільки хвороблива самотність.
А душа, не втомлюючись, веде нещадну боротьбу за своє життя. Душа прагне задушити, знищити безглузду самотність.
Душа втомилась. Душа втомилась шукати любов. Так, саме любов. Не шалене кохання, яке збурює душу, примушує її літати над розумом. Душа прагне до любові. Спокійної, теплої, мудрої. Душа подорослішала. Душа поступово входить в осінь...